Від України до Сахари на “Жигулях”: як киянин організував незвичний тур Європою (ФОТО)

Киянин Петро Хаселев організував тур Європою на 40-річних “Жигулях”. Разом з подругою Софі він проїхав 15 країн – від України до Марокко. Всього близько 15 тис. км.

“Машина дісталась мені від дідуся. З нею пов’язано багато дитячих спогадів, – розповів Gazeta.ua Петро Хаселев. – Минулого року з другом брав участь у “Монгол-раллі”. Їхали від Лондона до Улан-Батора, столиці Монголії. За умовами має бути дешева машина, з малим двигуном. Це змагання не на швидкість, а на пригоди. Після них вирішив організувати самостійний проект з власним маршрутом”.

Фінальною точкою Петро з Софі обрали Марокко. До неї дісталися через Балкани, Францію, Іспанію. Тиждень провели у португальському місті Арісейра, де займались серфінгом.

“Прийшла ідея стилізувати машину під серф-кари 80-х років. Півроку пішло на переобладнання машини. Вирізав люк у даху. Пофарбував його у білий колір. На капоті намалювали приблизний маршрут і прапори країн, якими подорожували. Зробив капітальний ремонт двигуна. Також поставили газову установку”.

Газ дозволив зекономити на пальному, так як майже удвічі дешевший, ніж бензин. Відповідних заправок достатньо.

“З України ми виїжджали вчотирьох, – продовжує мандрівник. – Під час підготовки навантажували авто. Все було добре. Але не врахував, що будуть гори. Коли піднімались, машина перегрівалась. На поворотах перевалювалась. Тож друзям довелось летіти з Румунії літаком. Зустрілись в Іспанії.

Найважчим у подорожі була моральна підготовка. Ми провели 5 тижнів у машині вдвох з моєю дівчиною Софі. Бувало й теми для розмов закінчувались. Однак головне усвідомлювати, що це нормально”.

У поїздку Петро взяв туристичне спорядження, щоб бути повністю автономним. Були палатка, спальники, мінімальний запас їжі. Однак у Іспанії, Франції та Італії ставати з палаткою можна лише у відведених місцях. Там парі інколи доводилось ночувати у машині. 

“У Марокко дуже хотіли побачити дюни. Всю дорогу, поки їхали до них, небо було затягнуте хмарами. Хвилювались, що як доїдемо до пісків, не зможемо побачити червоний захід сонця. Однак там, де закінчувалось каміння і починалась піщана пустеля, небо було цілком чисте. Нам показали найвищу дюну, і ми полізли на неї. Майже біля вершини побачили, що на нас летить імла. Як тільки добігли до прапора на вершині, налетіла піщана буря. Пісок був ніби наждачка. Відразу побігли донизу. Небо знову стало чистим – другий раз за красивим краєвидом не лізли.

На зворотному шляху, по дорозі до бельгійського Антверпена заїхали у маленьке французьке містечко. Йшов сильний дощ. Швидкість була невелика, але на повороті занесло. Пошкодив фарою ріг будинку. Коли вийшов з машини, у вікні поряд побачив дівчину. Почала нам щось говорити французькою. Потім витягла брошуру – протокол страховки. Її чоловік пояснив, що ми вже треті за день, хто в’їхав у його будинок. Всього 27 разів у них в’їжджали. Господар хотів з нас гроші взяти за пошкоджену стічну трубу, але подивився на нашу страховку і відпустив”.