Двомоторні “Запорожці” були експериментальними машинами, які в умовах відсутності електронного обладнання, твердотільних гіроскопів та GPS-прив’язки допомагали порівнювати різні концепції приводу та компоновки.
Те, що “Запорожці” народилися задньомоторними, було природнім: таку схему визнали найбільш логічною для рівня технологій середини ХХ ст. Принципових незручностей власникам така компоновка не завдавала, але ближче до середини 1960-х на ЗАЗі почали думати про нові покоління своєї продукції. Конструктори роздивлялися продукцію зарубіжних конкурентів (так-так, “горбаті” та “вухаті” тоді потроху продавалися за кордоном). А у світі на той час прийшла інша мода – передній привід.
З точки зору виробничників передньопривідні легковики мають дві суттєві проблеми: нові, незнайомі вузли та агрегати (ШРУСи та трансмісія) і нова, незвична поведінка на дорозі. Обидві теми треба було вивчати, і нічого краще, ніж дорожні випробування, у середині 1960-х вигадати було не можна.
Достеменно не відомо, яким був цей автомобіль і чи був він насправді. Але про нього згадує один з авторитетних українських автожурналістів, коли переповідає свою розмову з головним конструктором ЗАЗу Володимиром Стешенко.
Перший двомоторний ЗАЗ виготовили не на ЗАЗі. Це сталося орієнтовно між 1962 та 1965 рр на НАМІ. Вчені інституту були непогано знайомі з переднім приводом – таких машин було чимало завезено в країну і в якості воєнних трофеїв, і спеціально закуплених для вивчення.
Другий двомоторний “Запорожець” зробили вже у Запоріжжі, 1967-року, коли тему переднього приводу почали вивчати на ЗАЗі. Мотивація була приблизно та сама, хоча схоже, досліджували не стільки концепцію, як конкретні рішення силового агрегата для переднього приводу.
За основу взяли “Запорожець” другого покоління – новітній на той час “вухатий” ЗАЗ-966. Ззаду, на своєму місці, стояв новий для того часу 40-сильний двигун МеМЗ-968 у комплекті з рідною коробкою. А спереду, в багажнику, встановили дослідний силовий агрегат – 50-сильний водяного охолодження, створений на Мелітопольському моторному заводі для передньоприводного автомобіля.
Заводські водії-випробувачі вмикали мотори по черзі, порівнюючи поведінку машини. Маршрути випробувань були далекі, понад 1000 – 1500 км, тож нові мотори ще й страхували один одного: у випадку відмови одного можна було дістатися до бази або місця ночівлі на другому. Випробувачі пригадували випадок, як вони здивували невеликий натовп глядачів на АЗС: коли не вдалося запустити задній (основний) двигун, один з членів екіпажу захлопнув капот зі словами: “Добре, поїдемо на запасному”. І відправилися далі, завівши передню “водянку”.
Обговорити цю тему в Facebook